4marjana

В душі холодно,
болюче одиноко.
там є спокій.

Якось сон не йшов до мене,
Тихо стало, як лиш вітер
Шурхотів, хотів збудити
Ті бажання, що шалено
Зачаїлись у кущах.
Тоді я у самій спідній
Вийшла, вилізла на дах.
А там місяць світить срібний,
А там зорі в руки впали,
Не пекли, тихо співали.
Пісня та була не чутна,
Лише серцем хто палає,
Зможе її суть збагнути.
Так на відстані вночі
Тихо плакали коханці,
Що немає разом вранці,
Що не чутно, хоч кричи,
Серця болісні страждання.
Як кипить та кров у венах,
І не сну в словах даремних,
Тільки тиша в побажання.
Так і зорі світлі, ясні,
Стали оком їхнім замість,
І від того тільки радість
Без думок і без пояснень.
Наче стоять на єден подих,
Двоє бачать одне одного,
Крізь асфальт, бетон, дороги,
Лиш вони і інших жодних.
Сон це трохи почекавши з часом,
Наче зорі з очей викрав,
Та не злодій, ні не викрив,
Що й вві сні ті були разом.
Муза та так ніжно огорнула,
Що вже не сила. Тільки світила
Бавили те, що я таїла,
Та в серці з чим там і заснула.

З самого початку існування людської цивілізації, Людина мала три першочергові потреби: поїсти, поспати (спокій, тобто безпека) та переспати (хотілося б грубіше написати). Для того, аби реалізувати ці природні фізіологічні потреби Людина Розумна збивалась у зграї, полювала та підвищувала свої рангові якості, аби вибороти собі найкращого партнера для продовження роду.

Але з розвитком суспільства, з появою розподілу праці, глобальною спеціалізацією, Людина стала працювати не для того. Аби безпосередньо поїсти, а для того, щоб виробити якийсь товар, потім його обміняти на гроші, потім гроші обміняти на «поїсти», «поспати» і «переспати». Гроші стали всім.
Людина, як Гомо Сапієнс, вирішила кинути всі ресурси на роботу, покласти туди все, щоб отримати гроші, за які вона потім отримає бажане. Але це при тому, що сама схема отримання безпосередніх потреб ускладнюється обміном з Посередником, та хто над цим задумується?
Цей Посередник отримує набагато більше, ніж той, що безпосередньо працює «руками», тому що він працює більше? Посередник знаходиться в безперечно кращому положенні, ніж другий, чи через більші проблеми в роботі? А чи вижив посередник без «ручної роботи»? Ми всі стали не головними виробниками товарів, а придатками Посередників, які всі ці роки працюють «головою», які так кажуть, аби ми думали, що їхня робота непомірно важча, ніж «ручна». Але насправді, хто ж виробляє товар?
Посередник організовує процес виробництва, знаходить ринки збуту та продає, потім він отримує «чисті гроші», з яких на свій розсуд визначає вартість вашої праці і своєї (безперечно «складнішої та важчої»). Але хто має розпоряджатись тими грошима Виробник чи Посередник? (подумайте про це)
Тепер хотілося б розглянути роботу (бо під «працею» розуміється нескладні маніпуляції для безПосереднього отримання «трьох п» - поїсти, поспати, переспати) з точки зору робочої одиниці. Робітник влаштовується на роботу, зазвичай на висипання, правильне харчування (що там вже секс?) не вистачає часу та грошей, але ж він працює для того, щоб швидше отримати і те і інше разом.
Але коли ж у нього стає така нагода? У 25 – наївно, у 35 – декотрі тільки беруть кредит на власне житло, у 45 – починається паніка, бо гроші «з’їдає» родина, яка вже не в задоволення, а в тягар, а сил стає все менше і менше, і скоро радіти залишиться лише з нормального сечовипускання (правда життя, вибачте). Забула додати хвороби, пов’язані з неправильним режимом сну, нервовими розладами та численними виразками, раковим пухлинам, щорічним грипам, алергіям і вродженим хворобам наших дітей – що є наслідком неправильного харчування. Дай бог, щоб Людина дожила до виплати кредиту за житло. Додам ще екологічну ситуацію, ГМО-продукти (сюрприз у гені), і інформаційний терор.
Таким чином весь свій найпродуктивніший час Людина віддає на алтар Посередника, а іншого часу в неї не залишається, бо організм не витримує всебічної атаки на всі системи органів одночасно, і помирає. Так кому ж треба хворі? – фармацевтам! Вони прискорюють кінець і поставляють клієнтів до численних бюро ритуальних послуг (не дивно, що скоро не залишиться місця для схрону тіла).
Так покоління змінюються швидше, так людина не встигає навіть задуматись і сказати «Стоп!» тому, що краде час, сили, здоров’я. Я не закликаю не працювати, я просто хочу, аби саме Ти вирішив, що Тобі треба? Чого Ти прагнеш? Чи отримуєш ти задоволення від того, чим Ти займаєшся? Якщо «ні», то це саме час задуматись.

Морозно, страшно, світло ліхтарів засліплює очі, стадіон заповнений розчарованими вболівальниками, такими як я. Кадик неначе збільшився вдвічі. Прикро не за рахунок, прикро за нас. Не вкладається, як протримавшись весь матч переможцем ми ідемо з поля (з власного поля) з поразкою, яка змінила хід матчу на останніх чотирьох хвилинах. Як команда такого ґатунку може піддатися втомі у самий відповідальний час, коли команда суперника тільки і чекає на помилку, чекає, коли жертва помре, аби поживитися нею. Хлопці, навіщо тоді було витрачати сили на весь матч. Можна ж було прямо як збірна Андорри вийти та сісти в оборону, але тоді хоча б був шанс, що рахунок буде нічийним.
Отак і в житті, я йду до великої мрії, до кращого майбутнього, але проходить достатньо часу, аби я себе запитала – Де результат? Навіщо це все? – я втрачаю сили, і найстрашніше, що я втрачаю віру. Але справа в тому, що я хочу себе переконати, що зусилля, які були витрачені, не марні, вони мають бути направленими на мою мрію.
Головне, що мене тримає зараз в цій ситуації (ні, не безвихідній) це кохання. Не проходить і дня, щоб я не згадувала про те, що я роблю? Навіщо? Для кого? І повертається та віра, повертається бажання рухатися далі, вертаються і сили.
І я не хочу впадати в сентименти, бо сьогоднішній матч показав мені весь біль розчарування від того, що команда не дотерпіла, не вистояла, не змогла. І не хай цей матч закінчився, але життя триває. Головне триматися, битись до кінця і не здаватись.
І я буду. Буду.
04.11.09

Сиджу вдома. Я вже третій тиждень сиджу вдома. Ні з ким не спілкуюсь, не телефоную, не зустрічаюсь. Я взагалі не хочу нічого і нікого! А все сталося після того, як він сказав, що я не маю концентруватися на тих словах, що луди кажуть одне одному.

-Як я можу не концентруватися?!
-Да просто! Мала, це ж всього-навсього слова!
-Ок. Ти скажеш «іди в сраку» і я по-твоєму не маю на тому концентруватись?! Ти весь цей час думав тільки про себе, бо тобі так важко зізнатися іншій людині в коханні, бо ти - самозакоханий виродок!
-Сама сучка! Ти підеш до того молокососа, бо він тобі каже те, що ти хочеш чути. Він буде це казати знов і знов, аби знов і знов тебе трахати!
-Ти ніхєра не розумієш! Якщо ти кажеш, навіть якщо це неправда, то слова притягують те, що ти кажеш..
-Це маячня! Ти забила собі мозок всілякою хєрнею!
-Ну звичайно! Ти думаєш, що тільки ти правий! Ніхто на світі настільки не правий, як ти! Бо ти ж у нас просто пуп Землі! А проблема в тому, що всі помиляються і у всіх в голові маячня, і у тебе теж!
-Ти просто дурепа, і не розумієш, що сенс не в словах, а в діях. Давай я тебе зараз відстрахаю, і це буде теж саме, що ти хочеш почути?!
-Дибіл, просто ненормальний! Я просто не вірю, що зв’язалась з таким виродком. Все я не хочу цього чути. Па-па!
-Стій! Ми ще не договорили!
-Відпусти мене! «Сенс не в словах» - хто щойно щебетав? З мене досить!Якщо ти не можеш мені зізнатися в тому, що ти відчуваєш, то ти не вартий того, в чому я мала сили тобі зізнатися.
-Тобі тільки і треба член! Давай іди до нього! Курва!

Найгірше за все, що я його дійсно кохаю, я не можу позбутися того почуття, воно болить і пече і висмоктує з тебе по краплині життя, і ти хочеш швидше померти. Він телефонував разів по 5 на день, але я не хочу з ним розмовляти, бо йому ж байдуже, що я скажу, йому взагалі байдуже я і все, що було між нами. Тож просто вимкнула телефон. Я перестала їсти, тільки п’ю. якесь само руйнівне бажання знищити себе, прибрати з цього світу, не жити без нього, бо життя без нього рівноцінне життю без ноги, воно неповноцінне. Та шкода, що йому це непотрібно.
Він типу істинний чоловік, якому гординя ніхєра не дозволяє.
Я не можу тягнути ці емоції далі.
Я маю від них звільнитись.

Само вбивство, само позбавлення себе власного життя з власної волі при необхідних тобі обставинах.
Люстра … ванна… вікно 9го поверху, а може романтично міст. Як краще? Як найприємніше? Як найгостріше?
Просто цікаво змінити це нудне безжальне життя іншим, невідомим, таємним, чому? Бо дістало! Постійні докази власної неспроможності, чужої байдужості і презирства близьких.
Одна, друга, третя.. крапають на нерви весь час, все життя. Накрапали. Подивимось хто з вас прийде на поховання? Хто принесе квіти? Хто буде грати роль жалобного друга? Хто з вас запроданців прийде на могилу через 5 років? А хто взагалі не прийде, але всередині душі буде ридання перетворювати на сміх.
Ти тут мураха, деталь всесвітнього механізму, людинка, бо нас он аж 6 мільярдів! Один з шести мільярдів, гірше тільки один з одного, або краще, тому що ю онлі ван! Я помираю і стаю тим одним в одну хвилину, дізнаюсь, що там? Розкриваю секрет буття і закриваю вуста назавжди. Я припиняю жити і певно що почну робити щось інше. І це можливо буде найвища мить моєї слави.
Тепер треба причина…. Небанальна, або банальна до абсурду – ще один інструмент шантажу цього жалюгідного людства. Наприклад, кохання – тоді буде політ, але у воду чи на землю? Думаю краще у воду, з’явиться аристократична блідість, і обов’язково має бути біла довга сукня з легкої тканини і великим декольте, я буду босоніж, і обов’язково повішу собі на шию кулон з сердечком.
Скоро хтось має прийти, треба швидше писати. Аж руки трусяться. Не від страху, а від адреналіну, від куражу, ось мій останній вихід – вперед королево!
Так, пограємось сьогодні трохи в бога, я породив себе – я і вб’ю. Я себе ліплю все своє життя і чому я не можу розпоряджатися власною статуеткою? Вона стоїть і все кращає на найвищій полиці у темній кімнаті, так навіщо вона, якщо її ніхто не помічає? Якщо вона з перемінним успіхом ще звалюється комусь на голову?
Досить. Дістала! Але вона до біса гарна, нехай такою лишається назавжди в пам’яті людинок.
Музика! З патіфона має грати джазз, на мосту, де ми з тим бідолашним хлопчиком стояли і обнімалися серце об серце. Я поріжу вену, кров’ю намалюю серце, поріжу другу і стрибну як ластівка у прірву під голос Елли і пісню вітру.
Це буде найкрасивіше само губсто, самовбивство, само позбавлення себе власного життя з власної волі. Це буде приємно.
Заходить сонце. Мало часу… А життя ще менше.
Стукіт підборів, хтось йде. Треба сховати всі сліди в себе, я їх просто покладу до душі, я їх з’їм.
(до кімнати заходить молода жінка років тридцяти)
- Сонечко, не їж папір!
(дівчинка пручається, жінка вириває з рота листки паперу з кривими записами, читає, починає плакати і обнімає безруку і безногу дівчинку. Тихо каже на вушко.)
- Я без тебе не зможу жити…
12.10.09

Віддала серце,віддала життя.
Усе тепер лиш тільки спогад.
І ти казала,що то відкриття,
Коли з середини на тебе погляд.

Ні-ні! Так не може бути!
Я не вірю, що сьогодні вона?!
Полетіла туди, звідки не вернути.
Страх. Відчай. Втома. Кома.

Я перестрілась з нею в небі.
Я повернулася, вона ще досі не.
Вертася так, не тільки при потребі.
Вертайся Катя цієї осені…

У нас удома тиха радість,
Літає муха. Літа, не парясь.
І раптом сон реальність замість.
Літа минають, іде старість.

Минає вічність криками,
Ми стали трохи дикими.
І тут звемося ми каліками,
Людьми безвісними, безликими.

А там нам радість була дана,
Вона усім нам притаманна,
І тут стримали свої стани,
Бо почули кроки мами.

Вечірні, п*яні, прокурені кабаки. Дискотеки з гучною музикою та накачаними людьми. І ти не спиш до 3ої, до 4ої ночі, і засинаєш, мов Ленін в Мавзолеї, до самого обіду, а може вечору...
Набридло! Остогидло! По горло мені вже ці всі вечірки і тусівки, мені в печінках сидить такий спосіб проведення вечорів. Я через це не бачу ранку, я забула як сходить сонце! Я втрачаю частину життя, вона ніби старий друг з яким не спілкуєшся іде в небуття.



Всьо! Дістало! Хочу в небо! Там - тиша, там абсолютний спокі, там - дофіга адреналіну в крові, що тисне тобі на голову і виривається з ніздрів і вух, тече прямо - внутрішньовенно тобі у свідомість. От чого я хочу!

http://www.youtube.com/watch?v=gz23XwesEAI&feature=related

Для тих, хто також хоче стрибати.
Завтра очікується хороша погода, вартість стрибка з куполом 250 грн., з крилом і інструктором 130 Євро. Їхати від метро Святошино до Бородянки(Центр), потім пішки приблизно 1.5 км до дропзони.
Для першого разу варто приїхати раніше, аби отриматти інструктаж, десь на 9ту, 10ту годину ранку.
Там і побачимось.

Попсово, але комедійно і з сенсом. Прийнамні цей автор зберіг рифму (нехай просту).

http://www.gak.com.ua/creatives/2/17801

Останнім часом задаюсь питанням - чому зараз поширені вірші без рими? Римування стало немодне чи це власна нездатність римувати? Ненависть чи невміння?

Затримай погляд свій на мить, на місці тому,
Де спробою була пов*язана печаль
Із радістю. Сльоза крізь сміх і втому
Омивала не скроні, лише в очах емаль.

Кажеш забудь і викинь ті ремарки,
У пам*яті немає місця для планет.
Все викинь! Забудь радості і сварки.
Бо тим радіє і вмира поет.

Забудь… навколо бомжі й вожді,
Сама перевертаєш їх догори ногами,
Забудь?.. а пам*ятатимеш завжди
Всіх тих, хто лишав тебе тями.

Твоє єство вони повільно ґвалтували
Ти хочеш плакати, але краще помри
Від того сорому прямо посеред зали
І серце своє з собою в могилу забери.
10.09.09

-Нет, печаль мою схватила душу, и снегом замела глаза…

-А что ж такое, почему же?
Быть может в серце у тебя
Проснулись чквства неуклюже.
И всё касается меня?:)

-Такое часто ведь бывает,
И сердца крик – из ряда вон,
Оно стучит, не вылетает.
Хандра и наяву нелепый сон.

-Корда ты вийдеш вони з круга,
И серце озариться свет,
Морозить перестанеш друга,
Тога я дам тебе сонет.
Отвечу, правду не скрывая,
Смахнуть снежинки с твоїх глаз,
Поможет мне любов земная
И нежный… в твоих устах!:)

-Но ведь зима она ж не вечна,
Хотя и жизнь мою укрыла пледом
Нежно-белым, млечным,
И спать с собою положила.
Мой друг, себя ты мучаешь напрастно,
Ведь красота серебряного льда, она нема,
Она мучителько ужастна,
И нет огня в ней никогда.

-А жаль ведь в чувствах пламенно прекрасних
Могли растаять глыбы льда…

Ось сиджу біля величезного місячного диску, майже торкаючись його проміння і переплітаючи його у ніжно заплетену косичку. Його обличчя так нагадує людський образ. А може то була якась тварина, яка колись перетворилась на людину і в той момент дуже зраділа і підняла руками вгору предмет праці, що в принципі за Дарвіном і зробив її людиною, а може вона так і залишилась звіром. Я так і не знаю, хто мудріший? Або може ми і є звірі, але забули про це і просто вважаємо, що здатністю до творчості і свідомого мислення ми відрізняємось? А може звірі теж так можуть, але в іншій площині, а ми егоїстично думаємо, що ми єдині. Як казав Місяць Землі, що вона знає лише світлу частину його, але це не означає, що іншої не існує. У всесвіті величезна кількість зірок, планет, галактик, і це все знаходиться на такій відстані, що туди потрапити нам годі й мріяти, бо ми не вічні. Вічний лише час, але йому все одно, бо він усюди і ніде, його нікому не стримати і він постійно іде. Так чому ж ми вважаємо, що ми єдині? Десь якось Місяць казав Землі, що він інколи буде зникати, але точно буде повертатися через певний проміжок часу і постійно вчасно. Можливо через то, що ми не бачимо когось розвинутішого, так і думаємо, що ми най-най, але все ж пізнається в порівнянні, і дуже скоро ми впевнимося, що ми просто люди, а Місяць покаже Землі свою темну сторону, але в цей раз він буде мовчати.

Як важко розчаровуватися в людях, коли ти думаєш, що поруч з тобою людина, на котру можна покластися в будь-якій ситуації, і коли в такій ситуації ти покладаючись падаєш (а падати завжди боляче), то набиваєш своєрідні синці, які потім закарбовуються тобі в пам’ять, як знак «Обережно, зла собака!», як шрам на лобі (на який ти постійно дивишся, бо він уродує тебе, але й нагадує про обережність та увагу), як погану їжу, яку треба виблювати, щоб полегшало. І ти нарешті ригаєш, ригаєш доволі сильно і боляче неприємно, струмінь шлункових соків виривається з твого нутра, і ти напевне знаєш, що ще трохи і все пройде, ще трохи і ти будеш вільна від тої погані, що зовсім трішки і ти – здорова! Але постійно будеш пам’ятати, що цієї їжі тут не варто вживати, бо це тебе вбиває.
Люди схильні обпікатись, та я маю віру, що коли моє тіло покриється такими суцільними шрамами, я не втрачу своєї гострої чутливості шкіри, і не зважаючи ні на які перепони я все ж як завжди буду дивитися на світ з широко відкритими здивованими очима, повними сліз від радості через то, що я живу, і життя саме таке, яке має бути:
- різнобарвне;
- нове;
- і постійно змінне.
А все що буде намагатися довести мені протилежне – лише якась гнила жуйка, що запроторена влучною рукою в ліфті в дірку кнопки якогось поверху, і ніхто не хоче її натискати, бо вона чорна від засмальцьованих брудних пальців, що постійно тикали в неї. Цей ліфт з купою таких жуйок і є життя, і не зважаючи, що в ньому насіяно і насрано, він все ж возить тебе то вгору, то вниз.

Отакі ми:)



ja


ja i Valerka







Ewelinka

Ранок… всі сплять, в місті тихо. Ти б теж заснула, та цей світанок не дає покою, цей розжарений яскраво-червоний диск світла, що поволі піднімається з-за горизонту, ніби гучність музики у твоєму серці, ніби неймовірний каскад різнобарвних емоцій, ніби те, від чого хочеться не просто стрибати, а стрибнути і більше не повернутись на землю, а летіти вільно, немов маленька пір’їнка…
Я не можу сидіти на місці… я беру свої кросівки, свій спортивний костюм, свою музику в серці і біжу. Ні я не біжу, я вже лечу на зустріч здивованим пересічним, на зустріч яскраво-червоному розжареному диску, на зустріч майбутньому… охоплює надзвичайне почуття польоту, це не руки, це не ноги, це не моє тіло, воно не існує, воно тане у емоціях, у нотах тих акордів з серця, у ритмі того бігу до майбутнього, до сонця, яке вже встало, і розсипало своє дивне вранішнє проміння по всім околицям, поступово засліпляючи мені очі. Ось я вже нічого не бачу. Ось і мит, і я вже у майбутньому, ось мить і я вже не лечу, бо я вже прилетіла, я тут, я вдома.

Шикарно, просто неймовірно... сьогодні отримала фотки, але якість паскудна, тому потім, соррі..
Ну далі майже інший бік медалі. Зранку ми поїхали до Кракова, де відбились від екскурсії, де я переїлі, через що потім у Варшаві не пішла на дискотеку(де пиво було по злотому, для прикладу на дискотеках коштує сім). Як кажуть поляки - курва! Але наступного дня була перемога, Вікторія, у Варшаві надибала офіс організації і взяла телефончик однієї жіночки, до якої уже дотелефонувалась, і скажу вам любі друзі - Я БУДУ НАВЧАТИСЯ В ПОЛЬЩІ! і Це реально круто, але крутіше за все, що поруч будуть мої друзі, зі старими(з минулого року) і новими(не менш чудовими людьми), нан нас чекатиме купа пригод, поворотів, подій, які точно закарбуються в пам*яті кожного з нас.
Я не шкодую ні за чим, що відбувалось, навпаки, хочеться пережити це знову, але час не повернеш, і можна лише тихо посміхатись, гортаючи фотографії.
Дякую за те, що я щаслива...

Привіт мої дорогі та улюблені. повернулася на рідні терени з Польщі. Було просто супер, купа вражень, всього навіть не опишеш, але постараюсь вам передати зочаб відгук того, що було зі мною.
Приїхали ми рано, москалів ше не було(студенти з Новгорода, які проходили практику разом з нами), пішли одразу до магазину, потім сіли в малому колі і як то у нас ведеться "за приїзд"..перший день в Футуристі(студентська дискотека, студентам вхід вільний)...
завтра практика, а потім Мануфактура(найбільший у Європі торгівельно-розривковий комплекс, має площу 27 га), там 5 годин по магазинам, де я насправді відчула себе жінкою, бігаючи від магазину до магазину і повертаючись з купою покупок додому о дев*ятій вечора, потім дискотека..і зранку практика.
але в такому ритмі ми не забували відвідувати і історичні місця, наприклад Освенцем, а також буди на соляній шахті в Велічці, а також в аквапарту в Кракові(де я собі розбила на гірці голову, але то пусте, головне враження).
Потім був пікнік з польськими студентами та викладачами, всі нормально напилися і почали співати народних пісень, повивчали слів і співали всі разом, інтернаціонал!!
зранку не було нічого, я спала, а ви що думали після такої гулянки???
Потім Мануфактура і 6 годин по магазинам..уфа.. то було круто.
Ми поїхали у гори в Закопане і там тусіли всю ніч на дискотеці, зранку десь попвзали по горам все ж таки, але потім гарно розслабились в термальних водах. Уявіть іде дощ, а ви сидите в гарячому басейні, хіба не круто?!
але це тільки перша частина балету..друга з фото буде згодом..чекайте:)